Основи правознавства: ПО-19-1/11

Матеріали для дистанційного навчання за 04.05.2020.
Трудовий договір. Умови та порядок прийняття на роботу. Дисциплінарна та матеріальна відповідальність. Екологічне право.

План

1. Трудовий договір.

2. Умови та порядок прийняття на роботу.

3. Дисциплінарна та матеріальна відповідальність.

4. Екологічне право.

Завдання:

1. Прочитати і опрацювати матеріал.

2. Скласти короткий конспект в робочому зошиті.

1. Трудови́й догові́р — договір між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом (далі власник), за яким працівник зобов'язується виконувати роботу, визначену цією угодою з підпорядкуванням внутрішньому трудовому розпорядку, а власник — виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором й угодою сторін. Працівник має право реалізувати свої здібності до продуктивної і творчої праці шляхом укладення трудового договору на одному або одночасно на декількох підприємствах, в установах, організаціях, якщо інше не передбачене законодавством, колективним договором або угодою сторін.

Відповідно до Конституціі України будь-яке пряме або непряме обмеження прав чи встановлення прямих або непрямих переваг при укладенні, зміні та припиненні трудового договору залежно від походження, соціального і майнового стану, расової та національної належності, статі, мови, політичних поглядів, релігійних переконань, членства у професійній спілці чи іншому об'єднанні громадян, роду і характеру, занять, місця проживання не допускається.

2. Прийняття на роботу на підприємство, в установу або організацію здійснюється шляхом укладання угоди безпосередньо між власником або уповноваженим ним органом і особою, яка влаштовується на роботу.

Порядок прийняття на роботу на підприємство, в установу або організацію регламентується правилами внутрішнього трудового розпорядку.

Особливості роботи членів кооперативів (у тому числі колективних господарств), орендних підприємств, працівників спільних підприємств можуть визначатися їхніми статутами.

При прийнятті на роботу забороняється вимагати від громадян відомості про їхню партійну і національну належність, походження, прописку і документи, надання яких не передбачено законодавством (ст. 25 КЗпП України). До загального переліку необхідних при укладанні трудового договору документів, що вимагаються від осіб, котрі влаштовуються на роботу, входять трудова книжка, паспорт або інший документ, який посвідчує особистість. Для робіт, до виконання яких згідно із законодавством можна допускати тільки осіб з фаховою освітою (учителі, лікарі, інженери, водії та ін.), передбачено, що власник або уповноважений ним орган мають право вимагати від осіб, котрі влаштовуються на роботу, пред'явлення диплома про наявність вищої, середньої спеціальної освіти або іншого документа, що дає право на виконання спеціальної роботи.

Особи, які вперше влаштовуються на роботу і не мають трудової книжки, зобов'язані пред'явити паспорт, диплом або інший документ про освіту або фахову підготовку.

Військовослужбовці, звільнені зі Збройних Сил України, Національної гвардії України, Служби безпеки України, Прикордонних військ України, із військ цивільної оборони України, Управління охорони вищих посадових осіб України та інших військових формувань, утворених згідно із законодавством України, та військовослужбовці, звільнені зі Збройних Сил колишнього Союзу РСР і країн — учасниць СНД, пред'являють військовий квиток. Звільнені з місця відбування карного покарання зобов'язані пред'явити довідку про звільнення.

Зарахування на роботу відповідно до трудового договору оформляється наказом або розпорядженням власника чи уповноваженого ним органу. У наказі або розпорядженні має бути зазначено, в який структурний підрозділ (цех, відділ, дільницю) і на яку роботу (посаду) приймається особа. Назва роботи, професії або посади записується відповідно до назви роботи, зазначеної в Класифікаторі професій.

При зарахуванні на роботу робітників указуються також їхні кваліфікаційні розряди, а спеціалістів — категорії.

Наказ (розпорядження) про прийняття на роботу повідомляється працівникові під розписку. На підставі цього наказу або розпорядження вноситься запис у трудову книжку працівника.

Приймаючи працівника на роботу, власник або уповноважений ним орган зобов'язаний ознайомити його:

— з дорученою роботою, умовами оплати праці, правами й обов'язками;
— правилами внутрішнього трудового розпорядку і змістом колективного договору, що діє на цьому підприємстві, в установі, організації;
— провести інструктаж з правил санітарії та гігієни, техніки безпеки, протипожежної охорони, інших правил охорони праці.
3. Дисциплінарна та матеріальна відповідальність. Трудове право передбачає два види відповідальності: дисциплінарну і матеріальну. Відповідальність за трудовим правом — окремий вид юридичної відповідальності, що полягає у передбаченому нормами трудового права обов'язку працівника відповідати за вчинене трудове правопорушення і понести відповідні санкції. Підставою для такої відповідальності є трудове правопорушення — винне протиправне діяння, яке полягає у невиконанні або порушенні трудових обов'язків працівником. Трудове правопорушення трапляється двох різновидів: дисциплінарний проступок і трудове майнове правопорушення. Загальним для цих правопорушень є недотримання саме трудових обов'язків працівником. Однак особливості кожного з названих видів правопорушення зумовлюють застосування двох видів відповідальності в межах трудового права — дисциплінарної і матеріальної.
Дисциплінарна відповідальність — один із видів юридичної відповідальності. Працівник відповідає перед власником або уповноваженим ним органом за скоєний ним дисциплінарний проступок і до нього можуть бути застосовані дисциплінарні стягнення, передбачені нормами трудового права. Тобто у трудових правовідносинах власник має дисциплінарну владу щодо працівника і працівник несе дисциплінарну відповідальність саме перед власником (працедавцем), а не перед державою (державним органом), як це має місце при адміністративній та кримінальній відповідальності.

Розрізняють два види дисциплінарної відповідальності: загальну і спеціальну. Загальна полягає у накладенні на працівника дисциплінарних стягнень, передбачених КЗпП України і правилами внутрішнього трудового розпорядку. Спеціальній дисциплінарній відповідальності підлягають окремі категорії працівників за дисциплінарними статутами і положеннями про дисципліну.

За порушення трудової дисципліни до працівника може бути застосовано тільки одне з двох видів стягнення — догана або звільнення.

Законодавством, статутами і положеннями про дисципліну можуть бути передбачені для окремих категорій працівників інші дисциплінарні стягнення. Це стосується прокурорсько-слідчих працівників, суддів, працівників залізничного транспорту, зв'язку, гірничих підприємств тощо.

Дисциплінарні стягнення застосовує орган, якому надано право прийняття на роботу (обрання, затвердження і призначення на посаду) працівника. На працівників, які несуть дисциплінарну відповідальність за статутами, положеннями й іншими актами законодавства про дисципліну, дисциплінарні стягнення можуть застосовувати також органи вищого рівня щодо органів, яким надано право прийняття на роботу (обрання, затвердження і призначення на посаду) працівника. Працівники, котрі обіймають виборні посади, можуть бути звільнені тільки за рішенням органу, який їх обрав, і лише з підстав, передбачених законодавством.

Дисциплінарне стягнення працедавець застосовує безпосередньо після виявлення проступку, але не пізніше одного місяця від дня його виявлення, не рахуючи часу звільнення працівника від роботи у зв'язку з тимчасовою непрацездатністю або перебування його у відпустці. Воно не може бути застосоване пізніше шести місяців від дня вчинення проступку.

До застосування дисциплінарного стягнення працедавець повинен вимагати від порушника трудової дисципліни письмового пояснення. За кожне порушення може бути застосовано лише одне дисциплінарне стягнення.

При обранні виду стягнення власник або уповноважений ним орган повинен брати до уваги ступінь тяжкості вчиненого проступку і заподіяну ним шкоду, обставини, за яких вчинено проступок" і попередню роботу працівника.

Матеріальна відповідальність як один із видів юридичної відповідальності полягає в обов'язку однієї сторони трудового договору — працівника або працедавця — відшкодувати іншій стороні шкоду, завдану внаслідок винного, протиправного невиконання або неналежного виконання трудових обов'язків у встановлених законом розмірі та порядку. Трудове законодавство передбачає два види матеріальної відповідальності працівників: обмежену і повну.

Основний вид матеріальної відповідальності працівника — обмежена матеріальна відповідальність. Вона полягає в обов'язку працівника, з вини якого було завдано шкоду, відшкодувати працедавцю пряму дійсну шкоду, але не більше за його середній місячний заробіток. Під прямою дійсною шкодою розуміють втрату, погіршення або зниження цінності майна, необхідність для підприємства провести затрати на відновлення, придбання майна чи інших цінностей або провести зайві, тобто викликані внаслідок порушення працівником трудових обов'язків, грошові виплати. Не отримані прибутки відшкодуванню не підлягають.

Повна матеріальна відповідальність без обмеження будь-якою межею за шкоду, заподіяну працівником, передбачена ст. 134 КЗпП. Перелік підстав притягнення до повної матеріальної відповідальності, що міститься в цій статті, є вичерпним. До них належать:
- 1. Укладання між працівником і власником письмового договору про повну матеріальну відповідальність (п. 1 ст. 134).
- 2. Отримання майна й інших цінностей працівником під звіт за разовим дорученням або за іншими разовими документами (п. 2 ст. 134).
- 3. Шкода, завдана діями працівника, що мають ознаки діянь, переслідуваних у кримінальному порядку (п. З ст. 134).
- 4. Шкода, завдана працівником, який був у нетверезому стані (п. 4 ст. 134).
- 5. Шкода, завдана недостачею, умисним знищенням або умисним зіпсуттям матеріалів, напівфабрикатів, виробів (продукції), в тому числі й при їх виготовленні, а також інструментів, вимірювальних приладів, спеціального одягу й інших предметів, виданих працівникові в користування підприємством, установою, організацією (п. 5 ст. 134).
- 6. Відповідно до законодавства, на працівника покладено повну матеріальну відповідальність за шкоду, завдану підприємству, установі, організації при виконанні трудових обов'язків (п. 6 ст. 134 КЗпП).
- 7. Шкода, завдана не при виконанні трудових обов'язків (п. 7 ст. 134).
- 8. Службова особа, винна в незаконному звільненні або переведенні працівника на іншу роботу (п. 8 ст. 134 КЗпП), несе матеріальну відповідальність у повному розмірі шкоди.
- 9. Матеріальна відповідальність керівника підприємства, установи, організації, винного у несвоєчасній виплаті заробітної платні понад один місяць, що призвело до виплати компенсацій за порушення термінів її виплати, за умови, що Державний бюджет України та місцеві бюджети, юридичні особи державної форми власності не мають заборгованості перед цим підприємством.

****

Матеріали для дистанційного навчання за 27.04.2020.
Тема: Трудове право. Загальні засади трудового права.

План

1.Система трудового права

2. Класифікація принципів трудовогоправа

3. Основні принципи трудового права

Завдання:

1. Прочитати і опрацювати матеріал.

2. Скласти короткий конспект в робочому зошиті.

1. Система трудового права. Система трудового права — це сукупність юридичних норм, які регулюють трудові та пов’язані з ними відносини, що утворюють єдине предметне ціле (галузь) та розподілені у певній логічно вираженій послідовності, взаємозв’язку і єдності за окремими правовими інститутами та структурними частинами. Інститути як відносно самостійні структурні елементи системи трудового права включають меншу, ніж галузь, сукупність юридичних норм, які розрізняються між собою за предметною ознакою регулювання. Одні інститути трудового права покликані регулювати окремі елементи трудових відносин (робочий час, час відпочинку, трудову дисципліну тощо), інші — окремі відносини, пов’язані з трудовими (відносини соціального діалогу, відносини з нагляду і контролю за додержанням трудового законодавства тощо). Система трудового права України включає наступні інститути: зайнятості та працевлаштування; соціального діалогу; трудового договору; професійного навчання, перепідготовки та підвищення кваліфікації кадрів безпосередньо у роботодавця; робочого часу; часу відпочинку; нормування праці; оплати праці; дисципліни праці; матеріальної відповідальності; охорони праці; нагляду і контролю за додержанням трудового законодавства; вирішення трудових спорів. Крім поділу на інститути, система трудового права України поділяється на дві великі частини: Загальну та Особливу. Загальна частина трудового права охоплює юридичні норми, що мають загальне значення для регулювання всіх або більшості елементів трудових і пов’язаних з ними відносин. До них належать норми, що визначають мету та завдання трудового права України; коло відносин, які регулюються трудовим правом; метод, функції та принципи правового регулювання; суб’єктів відносин, які регулюються трудовим правом, їх правовий статус та зміст трудової правосуб’єктності. Особлива частина трудового права охоплює інститути трудового права та починається з інституту зайнятості і працевлаштування, далі — інститут соціального діалогу, в якому згруповані норми про види, сторони і зміст колективних угод та сторони і зміст колективного договору, порядок їх укладення тощо, потім — центральний інститут трудового права — інститут трудового договору, який охоплює норми про поняття, види, порядок укладення, зміни та припинення трудового договору. Також в Особливу частину входять інститути професійного навчання, перепідготовки та підвищення кваліфікації кадрів безпосередньо у роботодавця; робочого часу; часу відпочинку; нормування праці; оплати праці; дисципліни праці; матеріальної відповідальності; охорони праці; нагляду і контролю за додержанням трудового законодавства; вирішення трудових спорів. Від системи трудового права необхідно відрізняти систему трудового законодавства, систему науки трудового права та систему навчальної дисципліни «Трудове право». Система трудового законодавства — це сукупність нормативно-правових актів, покликаних регулювати трудові та пов’язані з ними відносини.

2. Класифікація принципів трудового права. Принципи трудового права характеризують основні керівні засади та ідеї, які закріплені в нормах і виражають суть та напрямки подальшого розвитку цієї галузі права. Вони служать тим орієнтиром, за допомогою якого формується державний підхід до правового регулювання праці та визначається сутність майбутніх правових норм, так як сучасне трудове законодавство України є незавершеним і неповним. В цьому ще не знайшли адекватного відображення ринкові засади, які впроваджуються в економіку нашої держави. Тому в принципах трудового права виражаються головні напрямки політики держави у сфері правового регулювання суспільних відносин, пов’язаних з функціонуванням ринку правці, застосуванням і організацією найманої праці. Принципи трудового права повинні створювати єдину систему, бути узгодженими між собою, а також із загальними принципами права і принципами міжнародно-правового регулювання праці.

Основні принципи трудового права можна умовно поділити на чотири групи:

1) такі, що виражають політику держави у сфері регулювання ринку праці та забезпечення продуктивної зайнятості населення;

2) що містять керівні засади щодо встановлення належних умов праці трудящих;

3) які визначають правові норми застосування праці працівників;

4) такі, що закріплюють основні напрямки політики держави в галузі захисту трудових прав працівників та охорони їх здоров’я.

До основних принципів трудового права відносять:

свобода і рівність праці;
заборона використання примусової праці і дискримінації в сфері трудових відносин;
забезпечення права кожного вільно розпоряджатися своїми здібностями до праці та обирати вид діяльності;
захист трудових прав працівників;
забезпечення права на охорону здоров’я у процесі праці;
забезпечення права на винагороду за працю;
встановлення механізму соціального партнерства в країні та інші.

****

Матеріали для дистанційного навчання за 13.04.2020.
Тема: Поняття і система кримінального права України. Характеристику ККУ. Кримінальна відповідальність неповнолітніх. Сімейне законодавство.

План

1. Поняття і система кримінального права України.

2. Структура Кримінального кодексу України.

3. Кримінальна відповідальність неповнолітніх.

4. Особливості звільнення неповнолітніх від кримінальної відповідальності.

5. Види покарань, які застосовуються до неповнолітнього, та особливості їх призначення.

6. Сімейне законодавство.

Завдання:

1. Прочитати та вивчити матеріали по темі.

2. Зробити конспект в робочому зошиті.

1. Поняття і система кримінального права України.

Кримінальне право — це самостійна, відокремлена від інших галузь права. У той же час вона включає в себе як ознаки, притаманні всім галузям права, так і суто свої, специфічні, властиві тільки цій галузі права, ознаки. Тому на підставі цього можна зробити висновок про те, що:
1) кримінальне право являє собою певну систему (сукупність) правових норм, які встановлюють правила поведінки людей у суспільстві. Але ці правила поведінки мають узагальнений характер, охоплюють безліч різноманітніших (можливих) ситуацій, які трапляються у реальному житті. Тобто вони охоплюють за рівнем свого узагальнення тільки загальні, характерні для всіх реальних проявів ознаки, а не тільки ті, що можуть не збігатися, а навіть відрізняють один злочин від іншого. Наприклад, у ч. 1 ст. 185 Кримінального кодексу України крадіжка визначається як таємне викрадення чужого майна. Таким чином, законодавець у законі встановив лише узагальнені ознаки крадіжки як явища, хоча кожен конкретний злочин може відрізнятись, і навіть істотно, один від одного у своєму життєвому прояві. Норми кримінального права — це узагальнені правила, що охоплюють безліч відповідних конкретних життєвих ситуацій, індивідуальних випадків. Так, норми про відповідальність за умисне вбивство передбачають усі можливі в реальному житті конкретні випадки вбивств, як би вони один від одного не відрізнялися. Норми кримінального права призначені на загальну дію і є загальнообов’язковими до виконання, тим самим вони мають ознаку загальнообов’язкової нормативності. Ці норми здебільшого виступають як норми-заборони. Вони забороняють певні вчинки людей, а саме злочинні дії або злочинну бездіяльність, під загрозою застосування за них особливих примусових заходів — кримінального покарання;

2) норми кримінального права встановлюються тільки вищими органами законодавчої влади і закріплюються у відповідних законах. Це так зване позитивне право, або інакше — чинне право. Саме тому кримінальне право має формальну визначеність — воно точно фіксує в законах у гранично формалізованому вигляді в письмовій формі ознаки злочинів і покарань за них, тобто вимоги, які ставляться до поведінки людей, рамки та умови їх вчинків, наслідки протизаконних дій чи бездіяльності. Слід спеціально зазначити, що формальна визначеність кримінального права — це не тільки гарантія законності і однаковості застосування його норм, а й одне з невід’ємних прав людини. Визначеність правових приписів, фіксуючи межу між злочинною і незлочинною поведінкою, тим самим чітко встановлює можливість людини здійснювати свої права і свободи відповідно до закону, чітко уявляти собі, що дозволено, а що заборонено кримінальним законом. Відповідно до п. 22 ст. 92 Конституції України кримінальні закони видаються виключно Верховною Радою України. Ніякі інші органи держави або посадові особи (навіть Президент України) неправомочні на видання норм кримінального права. Цією ознакою кримінальне право відрізняється від інших галузей права (наприклад, норми цивільного права можуть встановлюватися урядом, норми адміністративного права — навіть органами влади на місцях). Отже, кримінальне право виражається тільки в законах і його єдиним джерелом є кримінальний закон; 3) кримінальне право відрізняється від інших галузей права також предметом і методом правового регулювання. Його норми встановлюють, які суспільно небезпечні діяння є злочинами і які покарання підлягають застосуванню до осіб, що їх вчинили (ч. 2 ст. 1 КК). Саме відносини, що виникають у зв’язку із вчиненням злочину і застосуванням за нього певних покарань, і є предметом кримінального права. Оскільки злочини становлять підвищену суспільну небезпечність для суспільних відносин і правопорядку в Україні, держава застосовує за їх вчинення і найбільш гострі примусові заходи — кримінальні покарання. Застосування покарання — це метод правового регулювання відносин, що виникають у зв’язку із вчиненням злочину. У покаранні, що призначається судом від імені держави за вчинений злочин, як санкції за порушення кримінально-правової заборони, передбаченої в законі, виявляється і така властивість кримінального права, як його державна забезпеченість. З викладеного випливає, що кримінальне право як система норм (законів) має такі ознаки: загальнообов’язкову нормативність, формальну визначеність і державну забезпеченість, а також притаманний йому предмет і метод правового регулювання. Ці ознаки, характерні для права взагалі, щодо кримінального права виступають дуже чітко і своєрідно, відображаючи особливості цієї галузі права. Таким чином, кримінальне право як галузь права — це система юридичних норм (власне кажучи, законів), прийнятих Верховною Радою України, що встановлюють, які суспільно небезпечні діяння є злочинами і які покарання підлягають застосуванню до осіб, що їх вчинили. У цьому визначенні наведено основні ознаки кримінального права, що відрізняють його від інших галузей права, — злочин і покарання.

2. Структура Кримінального кодексу України.

Прийнятий Верховною Радою України 5 квітня 2001 р. Кримінальний кодекс України, що набрав чинності з 1 вересня 2001 р., є знаменною віхою у становленні правової держави, першим фундаментальним кодексом у проведеній в Україні правовій реформі, яка ставила своїм завданням кодифікацію найважливіших галузей права. Робота над проектом нового КК тривала більше восьми років, і він є результатом колективної праці вчених, практичних працівників, комітетів Верховної Ради України і, звичайно, народних депутатів України, які і прийняли цей Кодекс. Його положення цілком відповідають Конституції України, ґрунтуються на її приписах. Кодекс відповідає потребам сучасного життя України, відображає зміни, що відбулися в політичному, економічному і соціальному житті нашого суспільства. Він покликаний сприяти розвиткові України як суверенної, незалежної, демократичної, соціальної, правової держави. Основними концептуальними положеннями КК є: 1) кримінально-правова охорона основ національної безпеки України, особи, її прав і свобод, власності та всього правопорядку від злочинних посягань; закріплення принципу, згідно з яким КК — єдиний законодавчий акт про кримінальну відповідальність1; 2) закріплення основного принципу кримінального права: немає злочину, немає покарання без вказівки на це в кримінальному законі; 3) єдиною підставою кримінальної відповідальності визнається наявність у діях особи ознак складу злочину, передбаченого в кримінальному законі; 4) закріплення принципу особистої і винної відповідальності; 5) посилення відповідальності за вчинення тяжких і особливо тяжких злочинів з наданням можливості (шляхом введення альтернативних санкцій) застосовувати до осіб, які вчинили менш тяжкі злочини, покарання, не пов’язані з позбавленням волі; 6) наявність низки норм, спрямованих на посилення боротьби з організованою злочинністю (наведено поняття вчинення злочину організованою злочинною групою, злочинною організацією; внесено спеціальні склади злочинів, що передбачають відповідальність організаторів і учасників організованих груп); 7) система покарань, розташованих від менш суворого до більш суворих, забезпечує принцип справедливості кари залежно від тяжкості злочину і особи засудженого; 8) розширено перелік норм, що встановлюють можливість звільнення від кримінальної відповідальності (при діяльному каятті, примиренні з потерпілим тощо), а також від покарання (наприклад, звільнення з випробуванням); 9) відмова від смертної кари і заміна її на довічне позбавлення волі; 10) відмова від поняття особливо небезпечного рецидивіста; 11) наявність низки заохочувальних норм, що стимулюють позитивну посткримінальну поведінку (наприклад, звільнення від відповідальності учасника організованої групи, який повідомив в органи влади про діяльність цієї групи і сприяв її розкриттю, тощо); 12) включення до Загальної частини КК самостійного розділу про особливості відповідальності неповнолітніх, норми якого з урахуванням віку злочинця у багатьох випадках пом’якшують відповідальність порівняно з дорослими злочинцями.

Кримінальний кодекс України складається із Загальної, Особливої частин та Прикінцевих та перехідних положень, які складаються з двох розділів. Загальна і Особлива частини КК України пов'язані між собою і утворюють нерозривну системну єдність. Кримінально-правову норму, що міститься в Особливій частині, не можна застосувати, не звернувшись при цьому до Загальної частини.

Статті Загальної частини КК України містять норми, що встановлюють принципи і загальні положення кримінального права, чинність кримінального закону в просторі і часі, визначають поняття злочину, стадії вчинення умисного злочину, ознаки суб'єкта злочину, зміст вини, поняття співучасті, види множини злочинів, обставини, що виключають злочинність діяння, підстави звільнення від кримінальної відповідальності та від покарання і його відбування, загальні засади призначення покарання тощо.

Загальна частина складається з 15 розділів, які містять 108 статей, — «Загальні положення», «Закон про кримінальну відповідальність», «Злочин, його види та стадії», «Особа, яка підлягає кримінальній відповідальності (суб'єкт злочину)», «Вина та її форми», «Співучасть у злочині», «Повторність, сукупність та рецидив злочинів», «Обставини, що виключають злочинність діяння», «Звільнення від кримінальної відповідальності», «Покарання та його види», «Призначення покарання», «Звільнення від покарання та його відбування», «Судимість», «Примусові заходи медичного характеру та примусове лікування», «Особливості кримінальної відповідальності та покарання неповнолітніх».

Статті Особливої частини КК України складаються з одної або декількох частин, кожна з яких є окремою кримінально-правовою нормою, що містить самостійний склад злочину. Норми Особливої частини КК визначають, які саме суспільно небезпечні діяння є злочинами, та які покарання передбачено за їх скоєння.

Особлива частина складається з 20 розділів та 339 статей, назва кожного з яких виокремлює певну групу розташованих у ньому злочинів, схожих між собою за родовим об'єктом посягання. Наприклад: «Розділ VI. Злочини проти власності».

Загальна і Особлива частини складаються з 447 статей.

3. Кримінальна відповідальність неповнолітніх.

Суб’єкт злочину — це особа, яка досягла до вчинення злочину певного віку: шістнадцяти (загальний вік) або чотирнадцяти (знижений вік) років. Вік суб’єкта злочину виконує не тільки роль критерію нижчої вікової межі, з якої можлива кримінальна відповідальність, а й є обставиною, що визначає характер і ступінь суворості кримінальної відповідальності та покарання неповнолітніх, тобто осіб, що не досягли до вчинення злочину вісімнадцяти років. 2. Поряд із загальними положеннями, що належать до питань кримінальної відповідальності осіб, які вчинили злочини, кримінальний закон передбачає певні особливості кримінальної відповідальності і покарання неповнолітніх. Ці особливості передбачені в розділі XV КК і стосуються: – звільнення неповнолітніх від кримінальної відповідальності із застосуванням примусових заходів виховного характеру (ст. 97) та у зв’язку із закінченням строків давності (ч. 1 ст. 107); – видів і строків покарань, що застосовуються до неповнолітнього (статті 98–102); – призначення покарання (ст. 103); – звільнення від покарання та його відбування (статті 104–106, ч. 2 ст. 107); – погашення та зняття судимості (ст. 108). Встановлюючи ці особливості, законодавець виходив із психологічної характеристики осіб цього віку: нестійкості психічних процесів, відсутності достатнього життєвого досвіду, знань, навичок соціальної поведінки. Така психофізична незавершеність процесу формування особи неповнолітнього призводить до їх нездатності повною мірою (на рівні психофізичного розвитку повнолітньої особи) усвідомлювати фактичні ознаки та суспільну небезпечність такого складного соціального явища, як злочин, адекватно оцінювати свої вчинки.

4. Особливості звільнення неповнолітніх від кримінальної відповідальності.

Закон передбачає два види звільнення неповнолітніх від кримінальної відповідальності: 1) із застосуванням примусових заходів виховного характеру (ст. 97 КК); 2) у зв’язку із закінченням строків давності. Загальним для цих видів є те, що неповнолітній, який вчинив злочин, за підставами, передбаченими в законі, звільняється від державного осуду, певних обмежень, позбавлень, передбачених кримінальним законом за цей злочин (частини 1 та 2 ст. 106 КК). 1. Звільнення від кримінальної відповідальності із застосуванням примусових заходів виховного характеру. Цей вид звільнення є найбільш важливою особливістю відповідальності неповнолітніх, що відбиває принципову позицію законодавця — кримінальне покарання стосовно неповнолітніх є крайнім заходом, який може застосовуватися тільки у випадках, коли іншими заходами впливу не можна досягти мети їх виправлення, попередження вчинення нових злочинів. Частина 1 ст. 97 КК передбачає, що неповнолітній, який уперше вчинив злочин невеликої тяжкості або необережний злочин середньої тяжкості, може бути звільнений від кримінальної відповідальності, якщо його виправлення можливе без застосування покарання. У цих випадках до неповнолітніх застосовують примусові заходи виховного характеру, передбачені у ч. 2 ст. 105, які не є кримінальним покаранням. За своєю юридичною природою вони є заходами виховання, переконання і спрямовані на забезпечення правильного формування особи неповнолітніх, попередження вчинення ними правопорушень. Отже, обов’язковими ознаками цих заходів є: 1) передбаченість їх кримінальним законом — ч. 2 ст. 105 КК; 2) застосування їх тільки судом; 3) тільки до неповнолітніх, що вчинили злочин1; 4) відсутність у цих заходах ознак кримінального покарання.

Підставою звільнення неповнолітніх від кримінальної відповідальності із застосуванням примусових заходів виховного характеру виступає можливість їх виправлення без призначення покарання. Можливість такого виправлення має випливати з оцінки поведінки неповнолітнього до і після вчинення злочину, його ставлення до навчання, роботи та інших обставин, що свідчать про невелику небезпечність особи неповнолітнього. Необхідними правовими умовами застосування таких заходів є: а) вчинення злочину вперше; б) злочин належить до категорії злочинів невеликої тяжкості (ч. 2 ст. 12 КК). У ч. 2 ст. 105 КК міститься вичерпний перелік примусових заходів виховного характеру: а) застереження; б) обмеження дозвілля і встановлення особливих вимог до поведінки неповнолітнього; в) передача неповнолітнього під нагляд батьків чи осіб, які їх замінюють, чи під нагляд педагогічного або трудового колективу за його згодою, а також окремих громадян на їх прохання; г) покладення на неповнолітнього, який досяг п’ятнадцятирічного віку і має майно, кошти або заробіток, обов’язку відшкодування заподіяних майнових збитків; д) направлення неповнолітнього до спеціальної навчально-виховної установи для дітей і підлітків до його виправлення, але на строк, що не перевищує трьох років. Умови перебування в цих установах і порядок їх залишення визначаються законом. Застереження полягає в осуді суспільно небезпечної поведінки неповнолітнього, вимозі припинити таку поведінку під загрозою застосування більш суворих заходів відповідальності. Обмеження дозвілля і встановлення особливих вимог щодо поведінки неповнолітнього відповідно до п. 5 постанови Пленуму Верховного Суду України від 15 травня 2006 р. «Про практику розгляду судами справ про застосування примусових заходів виховного характеру»1 полягає в обмеженні перебування поза домівкою в певний час доби; забороні відвідувати певні місця; змінювати без згоди органу, який здійснює за ним нагляд, місце проживання, навчання чи роботи; виїжджати в іншу місцевість; продовжити навчання тощо. Тривалість цих обмежень визначає суд. Передача неповнолітнього під нагляд батьків чи осіб, які їх заміняють, чи під нагляд педагогічного або трудового колективу за його згодою, а також окремих громадян на їх прохання за своєю сутністю виявляється у встановленні контролю і посиленні виховного впливу з боку тих осіб, що зобов’язані внаслідок сімейних, виробничих або інших відносин справляти позитивний вплив на неповнолітнього. Саме тому цей захід може застосовуватися лише тоді, коли батьки чи колектив мають реальну можливість справити такий вплив, створити нормальну обстановку для неповнолітнього. У п. 6 постанови Пленуму Верховного Суду України від 15 травня 2006 р. рекомендовано передавати неповнолітніх під нагляд батьків чи осіб, що їх заміняють (усиновителів, опікунів та піклувальників), лише за наявності даних про їх здатність забезпечити постійний виховний вплив на них та постійний контроль за їх поведінкою. Певні вимоги ставляться і до колективу чи інших громадян: обов’язково повинна бути згода колективу на здійснення нагляду і проведення виховної роботи з неповнолітнім, а від громадян — їх прохання (п. 3 ч. 2 ст. 105 КК). Як і при обмеженні дозвілля, тривалість передачі неповнолітнього під нагляд колективу, батькам або іншим особам визначається судом з урахуванням конкретних обставин справи та мети виправлення неповнолітнього. Більш суворим видом примусових заходів виховного характеру є покладання на неповнолітнього обов’язку відшкодувати заподіяні майнові збитки. Закон обмежує можливість застосування цього заходу як віком неповнолітнього, так і його матеріальним станом: він може бути застосований тільки до неповнолітніх, які досягли п’ятнадцяти років і мають власне майно, кошти або заробіток. Найсуворішим з аналізованих заходів є направлення неповнолітнього до спеціальної навчально-виховної установи для дітей і підлітків. Такими установами відповідно до Закону України від 24 січня 1995 р. «Про органи і служби у справах неповнолітніх та спеціальні установи для неповнолітніх»1 є загальноосвітні школи соціальної реабілітації, в які направляються особи від одинадцяти до чотирнадцяти років, і професійні училища соціальної реабілітації — для осіб віком від чотирнадцяти до вісімнадцяти років. Цей захід може застосовуватися тільки тоді, коли неповнолітній не може бути виправлений іншими менш суворими заходами. Строк перебування в таких установах визначається судом, але не може перевищувати трьох років. Основними завданнями загальноосвітніх шкіл і професійних училищ соціальної реабілітації є: створення належних умов для життя, навчання та виховання учнів, підвищення їх загальноосвітнього і культурного рівнів, професійної підготовки, розвитку індивідуальних здібностей, а також забезпечення соціальної реабілітації учнів, їх правового виховання та соціального захисту. З огляду на це закон допускає у виняткових випадках можливість утримання в загальноосвітніх школах соціальної реабілітації неповнолітніх до п’ятнадцяти років, а у про фесійних училищах соціальної реабілітації — до дев’ятнадцяти років, якщо це необхідно для завершення навчального року або фахової підготовки. Відповідно до ч. 3 ст. 105 КК залежно від конкретних обставин вчиненого злочину й особи неповнолітнього суд може застосувати до нього одночасно декілька примусових заходів виховного характеру. Поряд із цими заходами ч. 4 ст. 105 КК надає суду право, якщо він вважає це необхідним, призначити неповнолітньому вихователя. У ч. 3 ст. 97 КК встановлено, що у разі ухилення неповнолітнього від виконання призначених йому примусових заходів виховного характеру ці заходи скасовуються судом і він притягається до кримінальної відповідальності, тобто звільнення від кримінальної відповідальності із застосуванням примусових заходів виховного характеру є умовним: неповнолітній не повинен ухилятися від примусових заходів виховного характеру. 2. Звільнення неповнолітніх від кримінальної відповідальності у зв’язку із закінченням строків давності. Стаття 106 КК передбачає особливості звільнення неповнолітніх від кримінальної відповідальності у зв’язку із закінченням строків давності притягнення до такої відповідальності. Згідно з ч. 1 ст. 106 КК для застосування такого звільнення слід перш за все враховувати загальні умови застосування інституту давності притягнення до кримінальної відповідальності, встановлені у ст. 49 КК: а) закінчення встановлених законом строків з дня вчинення злочину і до дня набрання вироком законної сили; б) відсутність факту ухилення особи від слідства або суду; в) невчинення під час цих строків нового злочину. За наявності сукупності цих загальних умов суд повинен ураховувати особливості застосування цього виду давності до неповнолітніх. Такими особливостями, передбаченими у ст. 106 КК, є: по-перше, можливість її застосування до осіб, які не досягли до вчинення злочину вісімнадцяти років, незалежно від їх віку на момент вирішення питання про звільнення; по-друге, встановлення для цих осіб менш тривалих строків давності. У ч. 2 ст. 106 КК передбачено такі строки давності: 1) два роки — у разі вчинення злочину невеликої тяжкості; 2) п’ять років — у разі вчинення злочину середньої тяжкості; 3) сім років — у разі вчинення тяжкого злочину; 4) десять років — у разі вчинення особливо тяжкого злочину.

5. Види покарань, які застосовуються до неповнолітнього, та особливості їх призначення

1. Закон передбачає вичерпний перелік видів покарань, які можуть бути застосовані до неповнолітнього. Відповідно до ч. 1 ст. 98 КК це такі основні покарання: 1) штраф; 2) громадські роботи; 3) виправні роботи; 4) арешт; 5) позбавлення волі на певний строк. На підставі ч. 2 цієї статті до неповнолітнього можуть бути застосовані і додаткові покарання у виді штрафу і позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю. При цьому, як зазначив Пленум Верховного Суду України в постанові від 16 квітня 2004 р. «Про практику застосування судами України законодавства у справах про злочини неповнолітніх»1, інші основні та додаткові покарання до неповнолітніх не застосовуються, навіть якщо на час розгляду справи судом вони досягли повноліття. 2. Слід передусім відзначити, що зміст та умови застосування передбачених у ч. 1 ст. 98 КК видів покарань до неповнолітніх мають певні особливості порівняно з такими ж покараннями при застосовуванні їх до повнолітніх. Відповідно до ч. 1 ст. 99 КК штраф застосовується лише до неповнолітніх, що мають самостійний доход, власні кошти або майно, на яке може бути звернене стягнення. Частина 2 цієї статті обмежує розмір штрафу: він може бути призначений у межах до п’ятисот встановлених законом неоподатковуваних мінімумів доходів громадян з обов’язковим урахуванням судом тяжкості вчиненого злочину та матеріального стану неповнолітніх. Істотно пом’якшені і такі види покарань, як громадські роботи та виправні роботи. Згідно зі ст. 100 КК ці види покарання можуть бути призначені тільки неповнолітнім у віці від 16 до 18 років. Значно меншими є строки цих покарань: громадські роботи можуть бути призначені на строк від тридцяти до ста двадцяти годин і полягають у виконанні робіт у вільний від навчання чи основної роботи час, тривалість їх не може перевищувати двох годин в день; строк виправних робіт встановлений від двох місяців до одного року, і вони виконуються за місцем роботи, при цьому відрахування в доход держави визначаються судом у розмірі від п’яти до десяти відсотків. На підставі ст. 101 КК арешт полягає у триманні неповнолітнього в умовах ізоляції в спеціально пристосованих установах і може бути призначений тільки неповнолітнім, які досягли на момент постановлення вироку шістнадцяти років, на строк від п’ятнадцяти до сорока п’яти діб. Позбавлення волі згідно з ч. 2 ст. 102 КК узагалі не може бути призначене неповнолітньому, який уперше вчинив злочин невеликої тяжкості. Обмежує закон і максимальні строки позбавлення волі для неповнолітніх. Залежно від тяжкості злочину (ст. 12 КК), за який засуджується неповнолітній, позбавлення волі може бути призначено: 1) за вчинений повторно злочин невеликої тяжкості — не більше одного року шести місяців; 2) за злочин середньої тяжкості — не більше чотирьох років; 3) за тяжкий злочин — не більше семи років; 4) за особливо тяжкий злочин — не більше десяти років; 5) за особливо тяжкий злочин, пов’язаний з умисним позбавленням життя людини, — до п’ятнадцяти років. Неповнолітні, засуджені до позбавлення волі, відбувають покарання у виховних колоніях. Особливості відбування в них покарання неповнолітніми передбачено в ст. 143 КВК. 3. Певні особливості є й у призначенні покарання неповнолітнім. Вони викликані, насамперед, тим, що стосовно цих осіб метою покарання виступають виправлення, виховання та соціальна реабілітація. У ч. 1 ст. 103 КК передбачено, що, крім загальних засад призначення покарання (статті 65–67 КК), суд при призначенні покарання неповнолітньому повинен ураховувати умови його життя і виховання, вплив дорослих, рівень розвитку та інші особливості особи неповнолітнього. Особливе значення має врахування вікових особливостей неповнолітнього, що вимагає встановлення не тільки того, що особа формально досягла віку кримінальної відповідальності, а й з’ясування всіх індивідуальних психофізичних властивостей неповнолітніх певного віку. У зв’язку з цим практика йде шляхом виключення кримінальної відповідальності і покарання тих неповнолітніх, які хоча і досягли віку, з якого встановлено кримінальну відповідальність, але відстають (не у зв’язку з психічним захворюванням) у розумовому розвитку від того рівня, що є типовим для цього віку і визначає можливість усвідомлювати фактичні ознаки та суспільну небезпечність вчиненого. Тому можна сказати, що загальні засади призначення покарання стосовно неповнолітніх застосовуються з урахуванням специфіки їх вікового психофізичного розвитку. Можливість відносно легко (порівняно з дорослими) змінювати спрямованість формування особи підлітка пояснює і загальний напрямок у призначенні йому покарання — його пом’якшення. Саме це закріплено в п. 3 ст. 66 КК, яка визначає вчинення злочину неповнолітнім обставиною, що пом’якшує покарання. Саме цим обумовлено і те, що практика однозначно йде шляхом найбільш частого застосування до неповнолітніх пільгових інститутів кримінального права, наприклад призначення більш м’якого покарання, ніж передбачено законом (ст. 69 КК).

Тема: Громадянство. Народовладдя в Україні. Виборче право та виборча система. Референдум.

Матеріали для дистанційного навчання за 16.03.2020:

План

1. Поняття громадянства.

2. Способи його набуття і припинення.

3. Виборче право.

4. Виборча система та її види.

5. Поняття та види референдумів.

6. Конституційний принцип поділу державної влади.

Питання 1-2:
Громадянство - це постійний правовий зв'язок особи і держави, що виявляється у їх взаємних правах та обов'язках. Громадянин не може бути позбавлений громадянства і права змінити громадянство. Громадяни України незалежно від підстав отримання громадянства мають рівні конституційні права і рівні перед законом. Громадянин України не може бути вигнаний за межі України чи виданий іншій державі. Україна захищає своїх громадян за кордоном.

Громадянами України є:

1) всі громадяни колишнього СРСР, які на момент проголошення незалежності України (24.08.1991 р.) постійно проживали на території України;
2) особи, незалежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, мовних чи інших ознак, які на момент набрання чинності Законом України "Про громадянство України" (13.11. 1991 р.) проживали в Україні і не були громадянами інших держав;
3) особи, які прибули в Україну на постійне проживання після 13.11. 1991 р. і яким у паспорті громадянина колишнього СРСР зразка 1974 року органами внутрішніх справ України внесено запис "громадянин України", а також діти таких осіб, які прибули разом з батьками в Україну, якщо на момент прибуття в Україну вони не досягли повноліття;
4) особи, які набули громадянство України відповідно до законів України та міжнародних договорів України.

Питання громадянства України регулюється Конституцією України, Законом України "Про громадянство" від 18.01.2001 р., міжнародними договорами України.

Якщо міжнародним договором України встановлено інші правила, ніж ті, що містяться у Законі України "Про громадянство України" застосовуються правила міжнародного договору.

Підстави набуття громадянства України:
1) народження;

2) територіальне походження;
3) внаслідок прийняття до громадянства;
4) внаслідок поновлення у громадянстві;
5) внаслідок усиновлення;
6) внаслідок встановлення над дитиною опіки чи піклування;
7) внаслідок встановлення над особою, визнаною судом недієздатною опіки;
8) у зв'язку з перебуванням у громадянстві України одного чи обох батьків дитини;
9) внаслідок встановлення батьківства;
10) за іншими підставами, передбаченими міжнародними договорами України.

Особи, які є громадянами держав, міжнародний договір України з якими дозволяє особі звертатися для набуття громадянства України за умови, якщо вона доведе, що не є громадянином цієї держави, можуть подавати заяви про набуття громадянства України лише після припинення іноземного громадянства. Особи, які є іноземцями, мають припинити іноземне громадянство і подати документ про це, виданий уповноваженим органом відповідної держави, до органу, що здійснив реєстрацію, протягом року з моменту реєстрації її громадянином України,

Умовами прийняття до громадянства України є:

1) визнання і дотримання Конституції України та законів України;
2) зобов'язання припинити іноземне громадянство або не перебування в іноземному громадянстві (для осіб, які були громадянами держав, міжнародні договори України з якими дозволяють особам звертатися для набуття громадянства України за умови, якщо доведуть, що вони не є громадянами іншої договірної сторони). Особи, які є іноземцями, мають взяти зобов'язання припинити іноземне громадянство і подати документ про це, виданий уповноваженими органами відповідної держави, до органу, що прийняв документи про прийняття їх до громадянства України, протягом року з моменту прийняття їх до громадянства України. Якщо особа, маючи всі передбачені законодавством цієї держави підстави для отримання такого документа, з незалежних від неї причин не може його отримати або їй надано статус біженця в Україні чи притулок в Україні, вона подає декларацію про відмову від іноземного громадянства. Це правило не поширюється на осіб, які е громадянами держав, міжнародні договори України з якими дозволяють особам звертатися для набуття громадянства України за умови, якщо доведуть, що вони не є громадянами іншої договірної сторони. Зобов'язання припинити іноземне громадянство не вимагається від іноземців, які є громадянами держав, законодавство яких передбачає автоматичне припинення особами громадянства цих держав одночасно з набуттям громадянства іншої держави або міжнародні договори України з якими передбачають припинення особами громадянства цих держав одночасно з набуттям громадянства України, та осіб без громадянства;
3) безперервне проживання на законних підставах на території України протягом останніх п'яти років.
Ця умова не поширюється на особу, яка перебуває у шлюбі з громадянином України терміном понад два роки та постійно проживає в Україні на законних підставах, і на особу, яка постійно проживає в Україні на законних підставах та перебувала з громадянином України понад два роки у шлюбі, який припинився внаслідок його смерті.

Для осіб, яким надано статус біженця в Україні чи притулок в Україні, термін безперервного проживання на законних підставах на території України встановлюється на три роки з моменту надання їм статусу біженця в Україні чи притулку в Україні, а для осіб, які в'їхали в Україну особами без громадянства, - на три роки з моменту одержання дозволу на проживання в Україні;

4) отримання дозволу на постійне проживання в Україні. Ця умова не поширюється на осіб, які мають у паспорті

громадянина колишнього СРСР зразка 1974 року відмітку про постійну або тимчасову прописку на території України, а також на осіб, яким надано статус біженця в Україні або притулок в Україні;
- 5) володіння державною мовою або її розуміння в обсязі, достатньому для спілкуванні. Ця умова не поширюється на осіб, які мають певні фізичні вади (сліпі, глухі, німі);
- 6) наявність законних джерел існування. Ця умова не поширюється на осіб, яким надано статус біженця в Україні або притулок в Україні.
Особливими випадками є прийняття до громадянства України тих осіб, які мають визначні заслуги перед Україною, і осіб, прийняття яких до громадянства України становить державний інтерес для України.

До громадянства України не приймається особа, яка:
- 1) вчинила злочин проти людства чи здійснювала геноцид;
- 2) засуджена в Україні до позбавлення волі за вчинення тяжкого злочину (до погашення або зняття судимості);
- 3) вчинила на території іншої держави діяння, яке визнано законодавством України тяжким злочином.
Особа, яка набула громадянство України і подала декларацію про відмову від іноземного громадянства, зобов'язується повернути паспорт іноземної держави до уповноважених органів цієї держави.

Громадянство України припиняється:
- 1) внаслідок виходу із громадянства за клопотанням громадянина України (вихід дітей віком від 15 до 18 років з громадянства України може відбутися лише за їхньою згодою);
- 2) внаслідок втрати громадянства України:
  - - якщо громадянин України після досягнення ним повноліття добровільно набув громадянство іншої держави;
  - - якщо іноземець набув громадянство України і не подав документ про припинення іноземного громадянства або декларацію про відмову від нього;
  - - якщо іноземець набув громадянство України і скористався правами або виконав обов'язки, які надає чи покладає на нього іноземне громадянство;
  - - якщо особа набула громадянства України на підставі подання свідомо неправдивих відомостей чи фальшивих документів;
  - - якщо громадянин України без згоди державних органів України добровільно вступив на військову службу, на роботу в службу безпеки, правоохоронні органи, органи юстиції або органи державної влади чи органи місцевого самоврядування іншої держави.
- 3) за підставами, передбаченими міжнародними договорами України.
Діючим законодавством України на Президента України покладено такі повноваження:
- - прийняття до громадянства;
- - припинення громадянства.
На органи внутрішніх справ покладено:

- здійснення прийому заяв про громадянство від осіб, які постійно проживали на Україні і направлення їх з необхідними документами Президенту України;
- відправлення належних осіб до Президента України;
- підготовка подання про втрату громадянства особами, які постійно проживали на території України.
Питання 3-6:
Поняття та форми здійснення народного суверенітету Основний Закон визнає народ України носієм суверенітету та єдиним джерелом влади в Україні: «Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування» (ч. 2 ст. 5 Конституції України). Таким чином, принцип народного суверенітету отримує гарантію реалізації, перетворюючись із правової абстракції на важливий принцип політичної практики. Конкретизуючи принцип народного суверенітету, Конституція України зазначає, що право встановлювати і змінювати конституційний лад в Україні належить виключно народові, та не може бути узурповане державою, її органами або посадовими особами. Крім того, народ має право формувати вищі органи державної влади, контролювати їхню діяльність; він вирішує найважливіші питання державного і суспільного життя. В силу принципу народного суверенітету народ здійснює належні йому повноваження безпосередньо чи через органи публічної влади. Відповідно, форми здійснення народного суверенітету, передбачені Конституцією України, поділяються на безпосередні та представницькі, причому перші мають пріоритет. Так, рішення представницьких органів (парламенту) можуть бути змінені або скасовані актами безпосередньої демократії (референдумом); разом із тим акти безпосередньої демократії не потребують затвердження збоку органів публічної влади та посадових осіб. До того ж, шляхом безпосередньої демократії приймаються найважливіші нормативно-правові акти – конституція і конституційні закони, затверджуються міжнародні договори, вирішуються питання щодо форми держави, територіальних змін тощо. Безпосередні форми здійснення принципу народного суверенітету (безпосереднє народовладдя) передбачають пряме волевиявлення народу чи певних соціальних груп. Отже, за суттю безпосередня демократія – це безпосереднє волевиявлення всього народу або його частини у формах, які не заборонені Конституцією України і законами України. Представницька форма здійснення народного суверенітету передбачає формування шляхом демократичних виборів вищого органу державної влади та наділення його повноваженням виступати від імені народу. У традиційному розумінні концепція народного представництва, що склалася протягом XVIII – XIX століття і яка на сьогоднішній день визнана усіма демократичними країнами світу, може бути зведена до таких положень: - народне представництво засновується Конституцією; - депутати отримують свої повноваження від народу (народ шляхом обрання передає депутатам повноваження, що в ньому перебувають); - депутати є представниками всього народу, а не лише тих виборців, які безпосередньо віддали їм свої голоси; - депутати мають самостійність у прийнятті рішень з усіх питань, які віднесених до компетенції тих зборів, до складу котрих їх було обрано. Вони є незалежними та вільними в усіх своїх судженнях і діях; виборці не можуть відкликати депутатів, обмежувати їхню свободу попередніми інструкціями чи вимагати від них проведення законів у певному напрямку; - депутати обираються на певний строк (періодичність виборів є дієвим засобом контролю народу над тими, кому він на певний період передає свою владу).
Конституційно-правове регулювання виборів в Україні Обов’язковою ознакою та умовою демократії є періодичні вибори, які проводяться із дотриманням принципів загальності, вільності, рівності та таємного голосування. Вибори можна визначити як спосіб формування органів публічної влади шляхом голосування уповноважених осіб за умови, що на виборну посаду претендує два чи більше кандидати. Сукупність норм, які забезпечують регулювання суспільних відносин, пов’язаних із виборами (організацією, проведенням, підведенням та оприлюдненням результатів голосування і т. ін.), становлять собою виборче право (в об’єктивному значенні). Основними джерелами виборчого права України є наступні нормативно-правові акти: Конституція України (Розділ ІІІ «Вибори. Референдум»), ЗУ «Про Центральну виборчу комісію» від 30 червня 2004 року, ЗУ «Про вибори народних депутатів України» від 25 березня 2004 року в редакції Закону від 7 липня 2005 року, ЗУ «Про вибори Президента України» від 5 березня 1999 року в редакції Закону від 18 березня 2004 року, ЗУ «Про вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, місцевих рад та сільських, селищних, міських голів» від 6 квітня 2004 року зі змінами, внесеними Законом від 21 грудня 2005 року. Слід наголосити на такій особливості національного виборчого права, як його нестабільність, яка є свідченням незавершеності процесу становлення інституту виборів в Україні. Виборче право (у суб’єктивному значенні) – це гарантована державою можливість громадянина брати участь у виборах органів публічної влади. Отже, суб’єктивне виборче право становить собою комплекс конкретних прав особи, серед яких особливе місце посідає активне виборче право (право обирати) і пасивне виборче право (право обиратися). Конституція України та виборче законодавство визначають вимоги до суб’єктів виборчого процесу – виборців і кандидатів, тобто умови реалізації активного та пасивного виборчого права, відповідно. Правом голосу на виборах наділені громадяни України, які на день їх проведення досягли вісімнадцяти років; не мають права голосу громадяни, яких визнано судом недієздатними (ст. 70 Конституції України). Умови реалізації пасивного виборчого права залежать від виборної посади. Народним депутатом України може бути громадянин України, що йому на день виборів виповнився двадцять один рік, має право голосу та проживає в Україні протягом останніх п’яти років; не може бути обраним до Верховної Ради України громадянин України, який має судимість за вчинення умисного злочину, якщо ця судимість не погашена і не знята у встановленому законом порядку (ст. 76 Конституції України). Президентом України може бути обраний громадянин України, що досяг тридцяти п’яти років, має право голосу, проживає в Україні протягом останніх десяти років і володіє державною мовою (ст. 103 Конституції України). Депутатом місцевої ради може бути обраний громадянин України, якому на день виборів виповнилося вісімнадцять років і має право голосу.
У сучасному світі існують три види виборчих систем, що відрізняються порядком визначення результатів голосування й порядком розподілу виборних мандатів. У мажоритарній виборчій системі – обраним вважається кандидат, який набрав певну (встановлену конституцією чи законом) більшість голосів. Мажоритарна виборча система може бути мажоритарною системою відносної більшості (обраним вважається кандидат, що набрав більше голосів, ніж інші кандидати), абсолютної більшості (для обрання кандидат має набрати абсолютну більшість голосів, тобто 50% голосів виборців плюс один голос) або кваліфікованої більшості (умовою обрання є отримання кандидатом кваліфікованої більшості голосів на 2/3 і більше). У пропорційній виборчій системі розподіл виборних посад між політичними силами (політичними партіями), які беруть участь у виборах, відбувається пропорційно отриманих ними голосів виборців. Змішана виборча система –поєднує у собі ознаки мажоритарної та пропорційної виборчих систем, наприклад, одна частина колегіального органу формується за мажоритарною, інша – за пропорційною виборчою системою. Виборча система України еволюціонувала від мажоритарної через змішану до пропорційної. ЗУ «Про вибори народних депутатів України» від 25 березня 2004 року заснував пропорційну виборчу систему, за якою у березні 2006 року відбулися парламентські вибори. ЗУ «Про вибори Президента України» від 5 березня 1999 року передбачає мажоритарну виборчу систему абсолютної більшості, що застосовується на президентських виборах. Основні засади виборів народних депутатів України визначені ст. 1 ЗУ «Про вибори народних депутатів України».
Народні депутати України обираються громадянами України на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування. Вибори депутатів здійснюються на засадах пропорційної системи з обранням депутатів у багатомандатному загальнодержавному виборчому окрузі за виборчими списками кандидатів у депутати від політичних партій, виборчих блоків політичних партій. У розподілі мандатів депутатів беруть участь партії (блоки), виборчі списки яких за підсумками голосування на виборах депутатів набрали не менше трьох відсотків голосів виборців, що взяли участь у голосуванні. Конституційні принципи виборів (принцип вільності, загальності, рівності, прямого виборчого права, таємності голосування) розкриті у ст. 2-8 Закону: - вибори депутатів є загальними.
Право голосу на виборах мають громадяни України, яким на день виборів виповнилося вісімнадцять років. Не має права голосу громадянин, визнаний судом недієздатним. Не допускаються також обмеження щодо участі громадян України у виборчому процесі, крім обмежень, передбачених Конституцією та законами України; - вибори депутатів є рівними. Громадяни України беруть участь у виборах депутатів на рівних засадах. Будь-які прямі або непрямі привілеї чи обмеження виборчих прав громадян України за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного й соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками забороняються.
Кожен громадянин на виборах депутатів має один голос. Який він може використати тільки на одній виборчій дільниці, де він включений до списку виборців; - усі кандидати у народні депутати України, усі партії (блоки) мають рівні права та можливості брати участь у виборчому процесі. Рівність прав і можливостей кандидатів у депутати, партій (блоків) брати участь у виборчому процесі забезпечується декілька ми факторами, зокрема:
а) забороною привілеїв чи обмежень кандидатів у депутати за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного і соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками;
б) забороною втручання органів державної влади й органів місцевого самоврядування у виборчий процес, за винятком випадків, передбачених цим Законом;
в) рівним і неупередженим ставленням органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх службових та посадових осіб до кандидатів у депутати, партій (блоків);
г) забороною використання партією (блоком) під час фінансування передвиборної агітації інших коштів, окрім коштів виборчого фонду партії (блоку) та коштів Державного бюджету України, виділених на забезпечення ведення передвиборної агітації відповідно до цього Закону;
ґ) рівним та неупередженим ставленням засобів масової інформації до кандидатів у депутати, партій (блоків). Вибори депутатів є прямими: громадяни України обирають депутатів безпосередньо шляхом голосування за кандидатів у депутати, включених до виборчого списку партії (блоку).
Кожний виборець голосує на виборах особисто; голосування за інших осіб або передача виборцем права голосу будь-якій іншій особі забороняється. Вибори депутатів є вільними: участь громадян України у виборах депутатів є добровільною; ніхто не може бути примушений до участі чи неучасті у виборах; громадянам України забезпечуються умови для вільного формування своєї волі та її вільного виявлення при голосуванні; застосування насильства, погроз, обману, підкупу чи будьяких інших дій, що перешкоджають вільному формуванню та вільному виявленню волі виборця, забороняється. Голосування на виборах депутатів є таємним: контроль за волевиявленням виборців забороняється. Членам виборчих комісій, іншим особам забороняється вчиняти будь-які дії чи розголошувати відомості, які дають можливість встановити зміст волевиявлення конкретного виборця. Зазначимо, що принципи виборчого права є загальними для парламентських, президентських і муніципальних2 виборів. Право висування кандидатів у депутати, відповідно до ст. 10 Закону, належить громадянам України, які мають право голосу. Це право реалізується ними через партії (блоки). Кандидатів у депутати може висувати партія, яка зареєстрована в установленому законом порядку не пізніше, ніж за триста шістдесят п’ять днів до дня виборів, або виборчий блок партій за умови, що всі партії, які входять до його складу, зареєстровані не пізніш, як за триста шістдесят п’ять днів до дня виборів. ЗУ «Про вибори народних депутатів України» містить визначення поняття «виборчий процес». Згідно зі ст. 11 Закону, виборчий процес – це здійснення суб’єктами виборчого процесу – виборцями, виборчими комісіями, партіями (блоками), кандидатами у депутати, офіційними спостерігачами від партії (блоку) – виборчих процедур, передбачених законом. Про початок виборчого процесу оголошує Центральна виборча комісія. Порядок і строки оголошення початку виборчого процесу залежать від виду виборів. Відповідно до ст. 15 ЗУ «Про вибори народних депутатів України», вибори до Верховної Ради України можуть бути черговими або позачерговими: чергові вибори депутатів проводяться у зв’язку із закінченням конституційного строку повноважень Верховної Ради України та не потребують окремого рішення про їх призначення; позачергові вибори призначаються Президентом України на підставах і в порядку, встановлених Конституцією України у випадку дострокового припинення повноважень парламенту.
Чергові вибори відбуваються в останню неділю березня останнього року повноважень Верховної Ради України. Виборчий процес чергових виборів депутатів розпочинається за сто двадцять днів до дня виборів. Центральна виборча комісія оголошує про початок виборчого процесу не пізніше ніж за сто двадцять п’ять днів до дня виборів. Позачергові вибори депутатів відбуваються в останню неділю шістдесятиденного строку з дня опублікування Указу Президента України про дострокове припинення повноважень Верховної Ради України, виданого відповідно до Конституції України. У цьому випадку виборчий процес починається з дня, наступного після дня опублікування відповідного Указу Президента України. Незалежно від того, якими є парламентські вибори – черговими або позачерговими, – виборчий процес включає в себе такі етапи:
1) складання й уточнення списків виборців;
2) утворення виборчих округів;
3) утворення виборчих дільниць;
4) утворення виборчих комісій;
5) висування та реєстрація кандидатів у депутати;
6) проведення передвиборної агітації;
7) голосування;
8) підрахунок голосів виборців і встановлення підсумків голосування;
9) встановлення результатів виборів депутатів та їх офіційне оприлюднення;
10) припинення діяльності виборчих комісій.
Виборчий процес вважається завершеним через п’ятнадцять днів після дня офіційного оприлюднення Центральною виборчою комісією результатів виборів. Засадами здійснення виборчого процесу є: дотримання принципів виборчого права, законності та заборони незаконного втручання будь-кого у цей процес, політичного плюралізму і багатопартійності, публічності та відкритості, свободи передвиборної агітації, рівного доступу всіх кандидатів і партій (блоків) до засобів масової інформації незалежно від їх форми власності, крім засобів масової інформації, засновниками (власниками) яких є політичні партії, а також неупередженості органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, судів, підприємств, закладів, установ та організацій, їх керівників, інших посадових і службових осіб у ставленні до партій (блоків), кандидатів у депутати.
Конституційно-правове регулювання референдумів в Україні Порядок організації та проведення референдумів в Україні визначається нормами Конституції України, які містяться в Розділі ІІІ «Вибори. Референдум», і ЗУ «Про всеукраїнський та місцевий референдуми» від 3 липня 1991 року. Відповідно до останнього, референдум – це спосіб прийняття громадянами України шляхом голосування законів України, інших рішень із важливих питань загальнодержавного і місцевого значення. Референдуми мають на меті забезпечення народовладдя та безпосередньої участі громадян України в управлінні державними і місцевими справами. Чинне законодавство передбачає можливість проведення як загальнодержавних (всеукраїнських), так і місцевих референдумів, котрі можуть бути імперативного та консультативного характеру. Ці види референдумів є різними за предметом, порядком проведення, юридичними наслідками тощо. У теорії права референдуми поділяються на види за:
а) предметом. Це правотворчі референдуми, які у свою чергу, поділяються на конституційні (прийняття, скасування конституцій, внесення змін і доповнень), законодавчі (прийняття законів), міжнародні референдуми (з питань міжнародної політики), й інші (наприклад, фінансові);
б) часом проведення – дозаконодавчі та післязаконодавчі (відповідно, до чи після прийняття рішення органом публічної влади, як правило, парламентом);
в) правовими наслідками – референдуми, що затверджують, і референдуми, які відхиляють (народне вето);
г) юридичною силою рішень, що приймаються, – імперативні (юридично обов’язкові) та консультативні (дорадчі, які мають характер рекомендацій);
ґ) порядком призначення і проведення – обов’язкові (з питань, що за Конституцією або законами можуть бути вирішені виключно шляхом референдуму) та факультативні;
д) територією чи місцем проведення – загальнонаціональні та місцеві (всеукраїнський, референдум Автономної Республіки Крим, місцевий референдум);
е) суб’єктом референдумної ініціативи – референдуми, які проводяться за ініціативою органів публічної влади (парламенту, глави держави, уряду, органів місцевого самоврядування), та референдуми, що проводяться за ініціативою громадян (петиційні референдуми).
Всеукраїнський референдум призначається Верховною Радою України або Президентом України відповідно до їхніх повноважень, встановлених Конституцією України (ст. 72 Основного Закону). Виключно всеукраїнським референдумом вирішується питання про зміну території України (ст. 73 Конституції України), проведення якого призначається Верховною Радою України (ч. 2 ст. 85 Конституції України). Всеукраїнський референдум може бути проведений за народною ініціативою на вимогу не менш, як трьох мільйонів громадян України, які мають право голосу, за умови, що підписи щодо призначення референдуму зібрано не менш, як у двох третинах областей і не менш, як по сто тисяч підписів у кожній області. Повноваженням проголошувати проведення всеукраїнського референдуму за народною ініціативою наділений Президент України (п. 6 ст. 106 Конституції України). Президент України також призначає проведення всеукраїнського референдуму щодо змін Конституції України, відповідно до ст. 156 Основного Закону. Рішення про проведення референдуму Автономної Республіки Крим приймається Верховною Радою Автономної Республіки Крим (ч. 3 ст. 26 Конституції Автономної Республіки Крим від 21 жовтня 1998 року, затвердженої Верховною Радою України 23 грудня 1998 року). Рішення про проведення місцевого референдуму приймається відповідною місцевою радою. Предметом всеукраїнського референдуму може бути: - затвердження Конституції України, її окремих положень і внесення до Конституції України змін та доповнень; - прийняття, зміна чи скасування законів України або їх окремих положень; - прийняття рішень, які визначають основний зміст Конституції України, законів України й інших правових актів. До предмету республіканського (Автономної Республіки Крим) референдуму відноситься: прийняття, зміна чи скасування рішень із питань, що за законодавством України належать до відання Республіки Крим. Предмет місцевого референдуму в Республіці Крим визначається законодавством Республіки Крим. Предметом місцевого референдуму може бути прийняття, зміна або скасування рішень з питань, віднесених законодавством України до відання місцевого самоврядування відповідних адміністративно-територіальних одиниць, а також прийняття рішень, які визначають зміст постанов місцевих Рад народних депутатів та їх виконавчих і розпорядчих органів. Конституція України встановлює обмеження щодо питань, що можуть бути винесені на референдум: не допускається проведення референдуму щодо законопроектів із питань податків, бюджету та амністії (ст. 74 Конституції України). Принципами проведення референдумів в Україні, відповідно до ст. 71 Конституції України та ст. 7 ЗУ «Про всеукраїнський та місцевий референдуми», є: 1) принцип вільності; 2) принцип загальності (у всеукраїнському і місцевому референдумах мають право брати участь громадяни України, які на день проведення референдуму досягли 18 років та постійно проживають на території України; не мають права голосу громадяни, визнані судом недієздатними); 3) принцип рівності (громадяни беруть участь у референдумі на рівних засадах, кожен громадянин має один голос; будь-яке пряме чи опосередковане обмеження прав громадян України на участь у референдумі залежно від походження, соціального і майнового стану, расової та національної належності, статі, освіти, мови, ставлення до релігії, політичних поглядів, роду і характеру занять забороняються); 4) принцип прямого голосування (громадяни беруть участь у референдумі безпосередньо); 5) принцип таємного голосування (голосування під час референдуму є таємним; контроль за волевиявленням громадян не допускається). Рішення, винесене на референдум, вважається прийнятим, якщо за нього подано більшість голосів громадян від числа тих, хто взяв участь у голосуванні. Умовою визнання референдуму таким, що відбувся, є участь у голосуванні не менше половини виборців. Рішення референдуму набирає чинності з моменту його опублікування; датою його прийняття є день голосування. Новий всеукраїнський референдум із питань, які раніше виносилися на референдум, може бути проведено не раніш, як через 5 років, а місцевий референдум – не раніше, як через рік від дня проведення попереднього референдуму з цих питань.
Завдання:
1. Прочитати та вивчити поданий матеріал.
2. Скласти короткий конспект у робочому зошиті.

Основи правознавства

Страницы

ПО-19-1/11

Комментариев нет:

Отправить комментарий